Ви говорите про мого сина. Філіпп Бессон. Лабораторія

Чотирнадцятирічний Гюго помер. До цього його підштовхнув булінг у школі. Тепер на вулиці його рідного міста виходять сотні людей, щоб вшанувати хлопця білим маршем. Важку тишу цієї події порушують думки Венсана, який знову й знову переживає останні місяці життя свого сина і відчуває нагальну потребу поговорити про своє дитя. Цей звичайний чоловік опиняється перед прірвою усвідомлення того, що він не зміг захистити свою дитину. І цю порожнечу неможливо нічим заповнити. Венсан картає себе, що не відреагував на зміни настрою сина, його порожній погляд і нібито невинні прохання, як-от бажання змінити школу, адже думав, що це всього лише підліткова драма, яка скоре мине. Але вона не минула, й тепер родина має зіткнутися з тим, що зреагувала занадто пізно й недостатньо ефективно. Про книгу «Ви говорите про мого сина» Гюго був надто чутливий і самотній, тож зламався під тягарем невпинного переслідування. Глузування переросли в образи, ті — у побиття, що супроводжувалося хейтом у соціальних мережах, які винесли насильство за межі шкільних стін. І ні батькам, ні школі не вдається зупинити ескалацію жорстокості. І біль від втрати дитини неможливо виразити словами, але Венсан намагається, адже вони хоч трошки можуть полегшити той невимовний біль. Трагедію «Ви говорите про мого сина» написав французький письменник Філіпп Бессон. Автор розповідає історію через постать батька, подаючи відверте дослідження родинного горя. Бессон пропонує особисту й зворушливу оповідь, у якій страждання виливається напрочуд щиро, але не скочується в надмірний пафос. Для правдивого зображення цієї ситуації письменник зустрічався з представниками асоціацій та родин, які постраждали від булінгу, а також спирався на власний досвід, що багато в чому схожий на Гюго. Автор пише лаконічно й реалістично, не згладжуючи кутів. Структурно оповідь відбувається у єдності дії, простору та часу, що перемежовується роздумами батька жертви. Філіп Бессон торкається реальності, яка може вплинути на будь-яку сімю. Він нагадує читачам про необхідність реагувати, слухати та ніколи не закривати очі. Оповідь висвітлює системні механізми, які залишають родини наодинці з трагедією — брак обізнаності, недооцінка серйозності ситуації, відсутність належної підтримки як для жертв, так і для їхніх близьких, а також — покарання для тих, хто вчиняв насильство. Автор також змушує замислитися про способи виховання й стереотипи про поведінку дітей, адже часто вони просто бояться розповісти правду, щоб не розчарувати батьків чи не потрапити під надмірну опіку. Ця книга може сподобатися читачам, які цінують щирі, емоційно глибокі й реалістичні історії про родинні трагедії, цікавляться соціальними проблемами, зокрема, булінгом в реальності й соцмережах.