Марік. Борис Артемов. Білка

Вже більше тижня намагаюсь описати свої відчуття від книги Бориса Артемова «Марік». Не можу знайти відповідних слів і, мабуть, навіть не можу до кінця зрозуміти, що ж це за відчуття. Емоційні гойдалки: жах, розпач, лють, світлий смуток і давно забуті сльози. Просто і буденно описані страшні речі, смерть та руйнування, безвихідь... І від цього ще страшніше. Але... Книга не залишає тяжкого післясмаку, вона залишає читача у роздумах. Спливають спогади. Страшна весна 22-го року. Люди, які приїздили з Маріуполя і не тільки. Жінка в домашньому халаті та капцях, бо так тікала з дому того холодного березня. Очі... Як описати те, що в них було? Я досі не знаю. Знаю тільки одне - я більше ні в кого не хочу бачити таких очей. Згадався хлопець, що рвався не звідти, а туди. Приїхавши за тисячі кілометрів, він прагнув врятувати свого батька. Я пам’ятаю, як ми проводжали його у той день, з «Епіцентру» відправлялась колона. Десятки машин, люди... Більшість суворо-зосереджені, але подекуди чутно сміх. Якесь сюрреалістичне відчуття. Я не могла тоді знайти слів, щоб сказати йому щось на прощання. Розуміла, що це може бути його остання подорож. Розуміла, що треба щось сказати. Розгубленість... Може, це і є те саме відчуття, що залишилось після «Маріка»? Тоді я знайшла слова. Я сказала: «Я буду думати про тебе». І думала. А зараз вже котрий день мене не відпускає «Марік». І я думаю про нього. Дуже рекомендую прочитати.