Танець недоумка

Небезпека, якої прагнеш…яка здатна змінювати реальність. Страх, бажання.
«Страх – це кокаїн. Він робить глухим до аргументів розуму, і ти бачиш тільки те, що боїшся побачити».
«Танець недоумка», Ілларіон Павлюк. Нарешті) Так, мене вразила ця книга. Огортаючи словами страх – той, що «наповнює груди свинцевим холодом, хапає за плечі, трясе, верещить у вуха хрипким високим голосом», той, якому байдуже до логіки, тому що безумовний і всеохоплюючий; той, від якого ціпенієш, «нутрощі вкриває інеєм», а в свідомості відбувається дуель протилежних думок, діалог здорового глузду й паніки, підсилені уявою та переконаністю, що все – погано, автор полонив неймовірною точністю й реалістичністю подачі. Дуже влучно змальовує емоції:
«Хочеш зрозуміти, що таке страх, слухай мене: це кокаїн. Твого власного виробництва».
Можна цілком підсісти на страх і все, ти вже не з цієї реальності. Можна так само цілком зануритися у книгу, відірвавшись від буденності – і мені це вдалося, дякуючи таланту цього нового для мене автора, маючи в друзях більше року (на запасній сторінці), навіть не здогадувалася, що хтось може ТАК писати. Виберу навмання просто декілька речень, аби ви мали уяву:
«Паніка накинулася на мене, як голодний бездомний пес на миску з помиями, розбризкуючи брудним писком мізерні залишки моєї волі. Вона верещала, волала мені в обидва вуха, що женці нікуди не пішли, а сидять навколо, невидимі в темряві. Що ще сантиметр – і я наткнуся просто на здоровенну хітинову морду. Тицьнуся обличчям, і жнець вчепиться мені в очі, або в губи, або в усе відразу, перетворюючи моє лице на кривавий джем…Нестерпно хотілося завмерти. Просто покласти голову долі й закритися руками. Але тоді це кінець: паніка вже не відступить, поки з рук у руки не передасть мене смерті. Поки хтось із женців не зацікавиться слабким електричним полем від батарейки, що живить штучну нирку». Або ще ось: «І на твоїх вустах з’являється оця таки усмішка, як останній, марний, але єдиний спосіб не пустити цю подію у своє життя. Або коли сказали, що тебе звільнено. А ти щойно взяв кредит і, здавалося, розпланував усе життя на роки вперед… І знову ця усмішка немов каже тобі – не вір, бо все стане правдою!»
Так, я підмітила красу письма, зміст якого постійно співпадав з усім: то з реальною погодою: «У повітрі висіла мряка. Холод умить устромляв за комір свої змерзлі пальці, змушуючи втягувати голову в плечі»; то - з подібними відчуттями: «Прозоре, чисте щастя затопило мене до самісінької маківки. Воно клекотало, брижилося всередині невеликими метушливими хвилями й вихлюпувалося з очей гарячими краплями», чи з достеменною передачею звуку: «І головним був вереск пораненої тварюки, схожий на виття циркулярної пилки» - ніби фільм жахів перед очима. І майже сімсот сторінок цього..практично сценарію до блокбастеру встигає вжитися в душу та осісти у снах – настільки легко всотується:
«Сон розбризкувався, розтікався дрібними брижами, не залишаючи після себе нічого, крім хіба що вологих доріжок на обох щоках…»
Я дійсно приємно вражена, оскільки барвистий текст до всього виявився ще й динамічним – тут інтрига, драма, психотравми, очікування, напруга, відчай, боротьба, навіть еротика…мушу підмітити, очікування інтиму, оте передінтимне ще цікавіше читається, аніж сама сцена процесу – тут плюс, супер: «Запаморочення стало буквальним, десь біля самого горла солодко завмерло серце, і, слабко розуміючи, що роблю, я жадібно намацав долонею її груди…»
Єдине, чого бракує цій книзі, - це закладки. Я б ще розтягнула собі насолоду на кілька днів, але мені у вухо постійно дихав Юра «довго ще?», бо книгу, власне, замовляла йому) Я б ще написала про свої враження, та боюся не встояти перед спокусою спойлернути, чого ніколи не роблю, тому просто повірте на слово – ця книга є фантастичною в усіх сенсах.