Д’воїна

Ірина Бобик пише так, як писали б наші бабусі, які пережили Голодомор, розстріли чоловіків, смерті дітей, рабську працю і всі «принади» радянської окупації, яка зараз перейшла у російську окупацію і чинить ті самі звірства на наших землях, — так би писали наші бабусі, якби після всього їм дали снайперську гвинтівку, навчили рахувати поправку на вітер і показали, де засів ворог. Тонко, стримано, терпляче, економлячи слова між вдихом і видихом. У перервах між роботою, із почуттям добре виконаного обов’язку. Із думкою про те, що за тобою стоять цілі покоління тих, кому не вдалося за себе помститися, і ніби приговорюючи: нічого, дівчата, потерпіть. Вам же звідти видно: я все зроблю як належить — і за себе, і за вас.