Азійський кінематограф: від класики до «нової хвилі» (1950-1990)

Повоєнні десятиліття — період справжнього вибуху для азійського кіно. У Японії з’явилися фільми, які назавжди увійшли в історію світового кінематографу: «Сім самураїв» Куросави Акіри й «Токійська історія» Одзу Ясудзіро. Ці роботи відкрили Японію світу й дали відчуття, що кіно може бути не тільки розвагою, а й глибокою філософською розмовою. У Кореї цей час позначений «золотим віком» 1950–60-х, коли Кім Кійон зняв «Служницю» — фільм, який і сьогодні називають одним із найсильніших у корейському кінематографі. Тоді ж працювали Сін Санок та Ю Хьонмок, що під цензурою творили драми про соціальні травми й втрати. У Китаї з кінця 1940-х років кінематограф піддається жорсткій цензурі з боку комуністичної партії. На зламі 1980-х з’являється «п’яте покоління» режисерів — Чжан Їмоу («Червоний ґаолян») і Чень Кайґе («Прощавай, моя наложнице»), які вперше представили китайське кіно на фестивалях Європи й зробили його частиною глобальної культурної розмови. Саме це покоління йде на ризик — створює авторське кіно, яке схвалюється світом, проте часто критикується самим Китаєм. У цей час Гонконг переживав власний «золотий вік»: Брюс Лі, Джекі Чан, а згодом Джон Ву заклали підвалини жанрового кіно, яке вплинуло навіть на Голлівуд. Водночас з’явилися перші картини Вонга Карвая, що додали в гонконзьке кіно поетичності й нової чуттєвості. Тож 1950–1990-ті роки стали часом, коли азійський кінематограф уперше заявив про себе як рівний партнер Заходу, подарував світу класичні шедеври й заклав основу для наступних поколінь.