Мені байдуже, що люди скажуть.

Колись давно, ще в минулому столітті, маленька дівчинка, яка жила в невеликому, забитому Богом
селі, мріяла про те, що коли виросте, обовязково розкаже всім охочим про життя сільських українських
дівчат, жінок і бабусь – важке і безпросвітне, але високодуховне і жертовне, про жіночі долі, що
перемелювалися в жорнах лихоліть, воєн і революційних потрясінь, та залишалися чистими і вірними
своїм ідеалам і любові до рідних людей і свого краю. Перед вами книга, яка втілила дитячі мрії авторки – розповісти про життя і побут сільських українок
трьох поколінь в часи становлення радянської влади, фашистської окупації і післявоєнного соціалізму. Але основним лейтмотивом, що проходить червоною ниткою, є кохання – як виклик сірій буденності, як
паросток, що пробивається крізь асфальт, як вода для спраглого в пустелі. Кохання дає наснагу до життя,
народження і виховання дітей, продовження свого роду і генетичного коду нації. Герої в книзі – справжні, їхнє життя, добрі справи і помилки – теж. Вони живуть, як жили до них різні
покоління, витримуючи важкі, часом за межею можливого, випробування, знаходячи свої шляхи і мету
в житті.